Цитата: olga.olga от 8 июня, 2026, 05:16

Оригинал допису:
https://www.facebook.com/share/p/1BSp4htANz/
Переклад украінською мовою:
Неохоче беруся писати цей фейлетон. Тема винятково неприємна: складна й суперечлива. Що б я тут не написав, цей текст напевно зачепить кількох людей, а ще більше — роздратує. І я маю на увазі людей із нашої медійної бульбашки, а не якихось правих божевільних. Бо в нас неможливо говорити про багатовікові польсько-українські відносини так, щоб усі погодилися з висновками такої розмови й залишилися задоволеними.

Правих тролів, які вже цілими зграями заходять на мій профіль і сторінку у Facebook, погрожують мені смертю, ображають мене та моїх близьких, ввічливо повідомляю: ніщо не приносить мені більшого задоволення, ніж доводити їх до сказу й слухати їхнє виття. Після цього допису, без сумніву, знову наслухаюся всякого.

Також повідомляю, що я не українець за походженням, і ніхто з моїх предків не мав жодного зв’язку з Україною. А я протягом десятиліть ставився до українців приблизно так само, як і більшість із нас. Тобто неприязно й недовірливо. Читання в ранній молодості «Вогнем і мечем», пропаганда комуністичних часів — книжки на кшталт «Заграв у Бещадах» чи фільми типу «Вогнемістра Каленя» — зробили своє.

Мали минути багато років, я мав прочитати чимало вже суто історичних праць, ознайомитися зі свідченнями й документами, щоб переконатися: аж до Другої світової війни у наших відносинах з українцями саме поляки здебільшого були тими «поганими», а українці — їхніми жертвами. Тільки в Польщі про це вголос говорять лише небагато сміливців.

І ще одне. Я не збираюся в цьому фейлетоні займатися «Волинською різаниною», а лише тим, що до неї призвело.

Я не маю наміру захищати рішення Зеленського, бо для багатьох із нас воно було дуже болючим, а для польсько-українських відносин — дуже шкідливим. Але це не означає, що воно було дурним або непродуманим. Зеленського можна любити або ненавидіти, але ніхто не відмовить йому в політичному досвіді, патріотизмі й рішучості.

Якби не Зеленський, Україна майже напевно вже давно програла б війну, і сьогодні на сході ми межували б із якимось «україноподібним» утворенням, окупованим Кремлем. Підтримки лише з нашого боку точно не вистачило б Україні, щоб захиститися від Путіна. Отже, Зеленський є також ефективним лідером і має значний авторитет, хоча, певно, саме зараз різні праві фанатики завиють від люті.

Якщо Зеленський ризикнув зіпсувати відносини з Польщею, то мав для цього якусь дуже важливу причину. Хоча майже напевно не передбачив, що реакція польської сторони буде настільки різкою, а подекуди навіть істеричною. Звертаючись до традиції та символіки УПА й ОУН, він хотів суттєво посилити у своєму суспільстві — вже втомленому, зневіреному й озлобленому тривалою війною та величезними втратами — дух патріотизму, боротьби й мобілізації. Адже УПА й ОУН були передусім організаціями, які боролися з радянською владою, а їхньою метою було здобуття Україною незалежності.

Однією з наших національних рис є переконання, що ми — поляки — чудово розуміємося на всьому. Доки це переконання стосується спорту чи політики — ще пів біди. Гірше, коли ми починаємо почуватися експертами також у сфері історії та багатовікових відносин із нашими сусідами.

Загалом ми маємо слабке уявлення про історію власної країни, а більшість суспільства не має про неї уявлення взагалі. До того ж у нас є сильна схильність ідеалізувати власне минуле й ігнорувати події малопочесні, а часто — відверто ганебні. Ми замовчуємо їх або применшуємо, вважаємо маніпуляціями чи перекрученнями, «відбілюємо» дії Речі Посполитої тощо.

З гордістю й розчуленням згадуємо, що колись вона була утричі більшою, ніж тепер, що простягалася «від моря до моря». І нас зовсім не хвилює, що такою великою вона стала також завдяки своїм імперським амбіціям, війнам і завоюванням — нерідко дуже кривавим. І що свою могутність вона збудувала на чужій кривді та сотнях тисяч жертв.

Поділи ми згадуємо як один із найчорніших періодів нашої історії. І слушно. Але не хочемо усвідомлювати факту, що Річ Посполита теж протягом століть була загарбником або окупантом. І нам зовсім не заважає, що в історії Речі Посполитої повно дуже темних плям, а деяких наших національних героїв сусіди Польщі вважають злочинцями або винуватцями геноциду. Хоча б гетьмана Чарнецького, чиї діяння оспівує навіть наш гімн, і за наказами якого було вбито десятки тисяч невинних людей.

Сагринь

Про масакру українського населення в селі Верховини частина з вас, можливо, чула. Але ніхто з вас не чув про ще більшу масакру українського населення в селі Сагринь у Грубешівському повіті. А не чули ви про неї тому, що її вчинили регулярні загони Армії Крайової, зокрема й Кедиву, а також Батальйонів хлопських — загалом близько 600 людей, — а жертвами були українські цивільні.

Назви цих підрозділів і прізвища їхніх командирів історики чудово знають, вони, зрештою, доступні в інтернеті. За різними оцінками, 10 березня 1944 року в Сагрині було вбито від 450 до 1200 осіб. Більшість істориків називає цифру близько 600–650 жертв, серед них 232 жінки й 151 дитина. Так, діти. Армія Крайова теж убивала дітей — і, як бачимо, масово.

Різанину українського населення здійснили не під впливом якогось миттєвого імпульсу. Наказ атакувати села, заселені українцями, видало командування Люблінського округу АК, і він відповідав попереднім наказам Головного командування АК. Того дня було атаковано також сім інших сіл поблизу Сагрині, а загалом протягом тижня проведено пацифікацію майже 30 сіл.

Командири АК обрали саме Сагринь, бо вважали, що це село було сховищем і базою для боївок УПА. Звісно, цей напад був тісно пов’язаний із масовими злочинами проти польського населення, які УПА раніше чинила на Волині. Метою було не лише помститися «за Волинь» і ліквідувати членів УПА, а й — через застосування колективної відповідальності — залякати мешканців села та змусити їх припинити підтримку українських націоналістів.

У селі справді перебувала певна кількість членів УПА, однак після короткого бою вони просто втекли. І тоді почалася різанина цивільних. Це не була помста за поляків, які загинули під час атаки, бо загинуло їх лише двоє, причому одного застрелив власний командир з АК. Серед приблизно 650 убитих було лише кілька вояків УПА. Натомість були 6–7 поляків, які жили в цьому селі й, імовірно, були вбиті помилково.

Як і у Верховинах, людей найчастіше вбивали пострілами в потилицю, частині жертв відрубали голови. Село повністю спалили, церкву також. У згарищі однієї з хат згодом знайшли тіла жінки та її п’ятьох дітей.

Це історичні факти, підтверджені свідками з обох сторін і звітами про перебіг «грубешівської революції», як цю масакру назвали командири АК. Про Сагринь чув кожен польський історик. Чи міг про неї не чути «Альфонс»? Неможливо. Інститут національної пам’яті, зрештою, проводив слідство у справі цієї різанини цивільних.

Як легко здогадатися, цей злочин, а також атаки на інші села, заселені українським населенням, дали результат, протилежний очікуванням командування АК. Це стало справжнім шоком для українців, які жили на Холмщині, спричинило різке зростання антипольських настроїв і посилило підтримку УПА та ОУН, які українці почали сприймати як єдиних захисників від загонів нашої АК.

Слідство ІНП у справі подій у Сагрині було закрито у 2010 році. Було визнано, що ці події не були злочином. Якби ситуація була протилежною — якби вбивцями були українці, а жертвами поляки, — сьогодні про Сагринь як про масовий злочин писали б у шкільних підручниках.

Давні часи

У нас заведено вважати, що протягом кількох сотень років на території сучасної України загалом безконфліктно співіснували представники двох народів: польське й українське населення, а також багато євреїв. Українців, звичайно, було значно більше, а серед сільського населення їхня перевага була переважною — близько 90%.

Досі існує переконання, що, можливо, ці народи й не палали одне до одного великою любов’ю, але їх об’єднували спільна державна належність і право, місце проживання, історія, етнічна, культурна й релігійна близькість, мовна подібність, спільні вороги тощо. Річ Посполита була для українців наче мати, а король, кресові магнати й шляхта — суворий, але справедливий батько. Реєстрові козаки були нібито аналогом нашої шляхти, а українські селяни, хоч і не жили в достатку, однак мали життя, подібне до польських панщинних селян. І так у цій симбіозі минали століття, хоча час від часу траплялися серйозні конфлікти…

Та це повна нісенітниця. Не було жодної симбіозу чи спільності інтересів. Привілеї й право були зовсім різними для одних і для інших, історія зовсім не була спільною, а нібито спільні вороги теж не завжди були спільними.

Магнати й шляхта були для українців не суворим, але справедливим батьком, а ненависним окупантом і гнобителем. Реєстрові козаки не були жодною українською шляхтою, а лише українцями, яким милостиво надали особисту свободу, дозволили служити у війську й отримувати за це платню. Хоч вони й захищали рубежі Речі Посполитої від зовнішніх ворогів, їхня кількість була сміховинно малою — від 6 до 20 тисяч, — а збільшенню цієї кількості й наданню їм ширших привілеїв рішуче противилися саме магнати й шляхта.

Запорозькі козаки, тобто нереєстрові, становили переважну більшість, не мали жодних прав і поляками сприймалися як простолюд або втікачі. Здебільшого це були колишні селяни, які не витримали феодального гніту й утекли на території, куди влада магнатів не сягала.

Саме влада магнатів, бо в Україні правив не король і не його урядники, а великі землевласники. Вони встановлювали право й вони його виконували, мали власні армії, проводили власну зовнішню політику й часто навіть власні війни. Якщо хтось із вас думає, що становище українського селянина нагадувало становище польського селянина в Короні, то він глибоко помиляється. Подальші правові регулювання, передусім ганебні Литовські статути, звели українських селян до ролі фактичних рабів.

Протягом століть українці кілька разів намагалися збройно скинути з себе польське ярмо. Показово, що зазвичай вони виступали не проти Речі Посполитої чи короля, а проти магнатів і шляхти. Повстання під проводом Наливайка, Павлюка і, зрештою, Хмельницького були криваво придушені.

Кілька днів тому один із моїх знайомих у Facebook написав у дописі, що після поразки свого повстання Хмельницький і козаки зрадили Річ Посполиту, бо уклали з Москвою договір, спрямований саме проти Речі Посполитої. Я не вірив власним очам, коли читав цю маячню, тим більше що мій знайомий за мить до цього сам написав, що Річ Посполита й козаки були ворогами, які щойно кілька років вели між собою надзвичайно криваву війну. То як козаки могли зрадити свого найбільшого ворога?

Хмельницький домовився з Росією, бо вона погодилася на його умови, на які Річ Посполита ніколи не хотіла погодитися. А ці умови не були завищеними: йшлося головно про збільшення кількості реєстрових козаків і гарантії можливості обирати власного гетьмана та старшину. Навіть на це Річ Посполита не хотіла погодитися. Союз Хмельницького з Росією призвів до польсько-російської війни, яка завершилася нашою поразкою.

Що ж до згаданих повстань, спрямованих проти польських магнатів і шляхти, то показово, що в нас їх вважають бунтами або заколотами якоїсь кровожерливої української юрби. Натомість майже ідентичні наші повстання XIX століття проти російських загарбників ми називаємо «величними визвольними поривами», а їхніх учасників досі шануємо як національних героїв. І нехай тільки хтось чужий спробує поставити під сумнів патріотизм і героїзм учасників Листопадового чи Січневого повстання — ми кинемося йому до горла. Це наші герої, і чужим зась їх чіпати.

Поляки, які жили в Україні, мали кілька причин не любити українців і не надто їм довіряти. Але українці мали набагато більше причин ненавидіти поляків і намагатися вибороти незалежність. Рахунок кривд одних і других був незрівнянним, а Україна нагадувала на вигляд сплячий вулкан.

І все ж, хоча ще у XVIII столітті час від часу спалахували криваві конфлікти на національному або соціальному ґрунті, у XIX столітті вони вже траплялися спорадично, а нечисленні українські націоналісти аж до міжвоєнного періоду не відігравали жодної ролі. Усе докорінно змінилося після того, як у 1921 році Польща зрадила українців — своїх союзників у війні з більшовиками. Якби не ця зрада та її пізніші, згубні для України наслідки, ймовірно, «Волинської різанини» взагалі не сталося б.

Як Ялта

У 1945 році в Ялті Рузвельт і Черчилль продали нас Сталіну, а в 1921 році в Ризі політики ендеції зрадили Україну й віддали половину її території Леніну. Українську делегацію навіть не допустили до переговорів. А пізніше виправдання цієї зради тим, що діяли передусім в інтересах Польщі, було жалюгідним. Зраджуючи нас у Ялті, США й Велика Британія теж керувалися власним інтересом — і це нібито мало б бути виправданням їхньої зради?

Проблема полягала в тому, що союз із Петлюрою та українцями раніше уклав Пілсудський, але мирний договір із більшовиками вели й підписували політики крайньої правиці та націоналісти, серед яких аж кишіло агентами Москви. Ендеки ненавиділи і українців, і Маршала, тому без вагань зрадили також його бачення Польщі, безпечної зі сходу.

Уся східна частина України, яка мала стати незалежною українською державою, конфедерованою з Річчю Посполитою, стала здобиччю більшовиків. Пізніше вони вбили й заморили голодом близько 7–8 мільйонів українців. І я маю на увазі не знаменитий Голодомор в Україні 1932–1933 років, а винищення й заморення голодом мільйонів українців одразу після нашої зради, у 1922–1923 роках.

Співвинним у цій гекатомбі був польський уряд, який зрадив також кілька сотень тисяч поляків, що жили на цих територіях. Лише тоді стався справжній вибух націоналістичних настроїв — уже не тільки антиросійських і антиєврейських, а й антипольських. Ішлося вже не про жменьку націоналістичних екстремістів, а про мільйони «звичайних» українців.

Наслідком цього стало створення у 1929 році ОУН, а згодом — УПА. Тож можна ризикнути твердженням, що «повитухою» ОУН і УПА була польська крайня правиця. Поховавши надії мільйонів українців на здобуття незалежності, вона забезпечила ОУН і УПА необхідну підтримку з боку цивільного населення. Без такої підтримки жодна партизанка не має шансів не лише на успішну боротьбу, а навіть на звичайне виживання.

Поставивши мені міцну каву, ти підтримаєш мою публіцистичну активність у Facebook 👉👉 buycoffee.to/jacek.awarski.1 ☺️

Дякую за увагу. І прошу поширювати цей текст де тільки можна, кому тільки можна і коли тільки можна…

Яцек Богданович
також відомий як Яцек Аварський / Нікодем / Вінярський