Українці за кордоном 🇺🇦
Мені прилетів коментар:
«Безхатьки закордонні. Розсмішили. Поїхали в Європу мити старикам жо** і унітази».
І знаєте, я задумалась. Бо для деяких людей це дійсно виглядає саме так: мовляв, українці поїхали в Європу «мити унітази».
Але правда зовсім інша.
Коли люди виїжджали від війни, рятуючи своїх дітей і себе, у них не було вибору — куди їхати і ким вони там будуть працювати. Ніхто не їхав на курорт. Ніхто не їхав відпочивати. Люди їхали просто в нікуди, не знаючи, що їх чекає попереду.Це була паніка. Це був страх.
Люди просто хотіли вижити.Більшість з тих, хто виїжджав на початку повномасштабного вторгнення, думали, що це максимум на два тижні. Просто перечекати. Просто врятувати дітей.
Але ці «два тижні» розтягнулися на роки. І досі ніхто не знає, коли це закінчиться.
Тому люди, які виїхали, пройшли важкий шлях емігранта. Вимушеного емігранта.
За кордоном українські дипломи часто нічого не значать — це просто папір або пластик. Без знання мови країни, де ти живеш, ти фактично ніхто на ринку праці. У більшості людей там немає власного житла, немає звичного життя, яке вони будували роками в 🇺🇦
Але тоді про це ніхто не думав.
Тоді думали лише про одне — щоб вижили діти.
Тому багатьом людям довелося починати з нуля. Братися за роботу, де не потрібна мова: прибирання, кухня, ресторани, готелі, догляд за літніми людьми. Так, іноді і мити підлоги, і чистити картоплю, і прибирати туалети.Не тому, що вони про це мріяли.
А тому, що їм потрібно було вижити і прогодувати своїх дітей.Не кожна країна давала велику допомогу. У більшості місць підтримка була мінімальною — такою, що без роботи просто не проживеш. І люди йшли працювати. Бо відповідальність за життя своїх дітей ніхто не скасовував.
❗️І ніхто не має права принижувати цих людей.
Вони не обирали цей шлях.
Вони просто змушені були адаптуватися і виживати в новій реальності.
Тому тим, хто сидить і насміхається, я хочу сказати одне:
ви не маєте права судити тих, хто зібрав усе своє життя в одну валізу або рюкзак і поїхав у невідомість.
У кожного був і є свій вибір.
Європа і сьогодні приймає біженців. Але перш ніж сміятися з чужої долі, варто поставити себе на місце тих людей, які втратили дім і почали життя з нуля.
Більшість українців за кордоном уже адаптувалися: вивчили мову, знайшли кращу роботу, поступово відбудовують своє життя.
А хтось працює там, де почав — тому що тримається за контракт, за можливість жити, забезпечувати себе і своїх дітей.
І це не сором.
Це сила.
Тож не судіть — і не будете судимі.